«Я молилася, щоб чоловік був живий, вірила, що він у полоні»

Ранок 24 лютого 2022 року став для українців початком найглибших потрясінь у їхньому житті. Мільйони людей, зіткнувшись із російським вторгненням, залишили свої будинки, розлучилися з близькими й досі переживають події, які раніше могли бачити лише у кіно.

У сім'ї з Херсона – Катерини та її 11-річного сина – ця клята війна забрала чоловіка та батька. Віталій все життя працював моряком у торговому флоті, зі свого останнього контракту так і не повернувся.

«З покійним чоловіком ми були знайомі ще зі школи, – згадує Катерина. – Потім доля розвела нас: я вступила до університету, чоловік – до морського технікуму. Зустрілися ми випадково в Херсоні перед першим контрактом, за день до вильоту. Під час рейсу телефонували один одному, переписувалися. З рейсу він уже повернувся до мене, з того часу ми були разом: збудували щасливу родину, пройшли шлях від кадета до старшого механіка. Я не одразу прийняла професію Віталія, важко переносила розлуку під час його контрактів, особливо коли народилася дитина і доводилося з усім справлятися самої, поки він на роботі. Навіть десь у душі сподівалася, що зможу переконати його кинути море. Але згодом зрозуміла, що він і море – нероздільні. Я стала справжньою морячкою, як кажуть у народі, і прийняла наш морський спосіб життя. Тепер я навіть не буду проти, якщо син піде стопами батька і продовжить морську династію».

Війна застала Катерину із сином вдома, у Херсоні. Вони прокинулися від вибухів. Віталій на той час був на роботі, на судні в порту Миколаєва. «Ми почули вибухи, потім дзвінок вчителя: «Діти до школи не йдуть, почалася війна», – розповідає Катерина. З цього моменту життя сім'ї, як і всіх українців, більше не буде колишнім.

«Ми намагалися триматися наскільки це було можливо. Ми чекали, що скоро цей жах закінчиться, що має бути якийсь вихід із того, що відбувається. Але дні тяглися повільно, і кінця цього божевілля так і не було видно, – каже Катерина. - Здавалося, що може бути страшніше, ніж жити у війні? Виявилося, що може – втратити рідну людину, не знаючи, чи жива вона, чи загинула, жити надією і вірити в краще.

Що з чоловіком щось трапилося, я зрозуміла, коли добу не могла додзвонитися. 4 квітня 2022 року вдень ми поговорили, того ранку Миколаїв обстрілювали, і був прильот у порт, де стояло його судно. Цього ж дня, ввечері, я вже не могла йому додзвонитися. Спочатку заспокоювала себе: може зв'язку немає, може зайнятий. Але коли й наступного дня він не вийшов на зв'язок, я забила на сполох. Зв'язалася з компанією, де працював Віталій, вони теж налякані в паніці підтвердили, що він 4 квітня вийшов із порту. Думаю, війна, любов та страх за свою сім'ю підштовхнули чоловіка на такий вчинок, він, мабуть, хотів вивезти нас з окупованого Херсона.

Більше ми так і не побачились. Це страшно: я шукала його в лікарнях, в морзі, звернулася до прокуратури, де завели кримінальну справу про його зникнення. Я молилася, щоб він був живий, вірила, що він у полоні. Я подала запити до волонтерських організацій, які займаються пошуком людей, зверталася на телебачення, стукала в усі двері. Особливо пригнічувало, коли довкола стали твердити, що надії на те, що Віталій живий, вже немає. Але я не втрачала віри, продовжуючи пошуки».

На жаль, життя підготувало Катерині важке випробування. Понад рік страшна звістка розділила життя сім'ї моряка на «до» та «після»: російські окупанти розстріляли Віталія.

«Зателефонував слідчий та повідомив, що збіглося ДНК мати Віталія зі знайденим трупом у селі Олександрівка Херсонської області. Під греблею в цьому селі знайдено останки багатьох розстріляних громадянських людей, які намагалися виїхати з-під вогню, щоб врятуватися. На цій території велися страшні бої, але поки вона була під окупацією росії, наша поліція не мала туди доступу. Тільки після деокупації Херсона почали знаходити зниклих людей, на жаль, вбитими.

Я до останнього не вірила, що це відбувається з нами, в голові весь час одна думка – це помилка, помилка… Але коли я впізнала особисті речі чоловіка, я усвідомила, що це правда», – каже Катерина.

Нині Катерина із сином живе у рідних у Миколаївській області. Їй доводиться бути сильною, вона відповідає за дитину і не має права опускати руки.

«Хоч як це дивно звучить, але дружини моряків, як виявляється, теж змушені просити про допомогу. До війни мені навіть подумати було соромно, що я колись проситиму у когось матеріальної підтримки. Але біда прийшла до нашої оселі. Я лишилась без роботи. Усі заощадження, що ми мали, ми витратили за час життя під окупацією: ціни були космічні, а дитину треба було годувати, одягати. Після деокупації ми залишили свій будинок, орендували квартиру, але коли вже зовсім туго стало, довелося переїхати до батьків, оскільки грошей на оренду житла не залишилося.

Мені коштувало великих зусиль, щоб перебороти себе та звернутися до Профспілки робітників морського транспорту України та Благодійного фонду «МОРТРАНС» за допомогою. Я безмежно вдячна вашим організаціям за матеріальну та моральну допомогу. Після трагедії мені важко спілкуватися з людьми, розповідати свою історію, щоразу переживаючи все знову, але після чуйності, яку я зустріла в Профспілці та БФ «МОРТРАНС», мій страх пішов. Величезне людське спасибі за вашу працю, за вашу допомогу в ці тяжкі часи. Найшвидшої Перемоги всім нам, мирного неба!»

More news with tag #Seamen

ПРМТУ та IMarEST підписали Меморандум про взаємодію

Профспілка робітників морського транспорту України (ПРМТУ) та Інститут морської техніки, науки та технологій Великобританії (IMarEST) зробили важливий крок на шляху до зміцнення дружніх зв'язків, підписавши Меморандум про взаємодію між IMarEST та ПРМТУ у межах своїх компетенцій як безпосередньо, так і за посередництва Одеського відділення IMarEST.

Крок на шляху до покращення умов для захисту прав моряків

У рамках Українського морського форуму Профспілка робітників морського транспорту України (ПРМТУ) та Державна служба морського і внутрішнього транспорту та судноплавства України зробили важливий крок на шляху до покращення умов для захисту прав моряків, підписавши Меморандум про взаємодію.

«Якщо ми зможемо вистояти у ці важкі часи, ми переможемо»: в Лондоні пройшов Український морський форум

On June 14, 2024, the Ukrainian Maritime Forum was held in London, organized by the Marine Transport Workers' Trade Union of Ukraine with the support of the International Transport Workers' Federation (ITF) and the State Service for Maritime, Inland Waterway Transport and Shipping of Ukraine.

12 років рабства на судні — Абдул Нассер Салех нарешті вдома

Дванадцять років тому Абдул Нассер Салех приступив до своїх обов'язків механіка на судні Al Maha. Після цього він застряг на борту цього судна на шокуючий термін - 4 000 днів.

Thank you for contacting us!