«Я готую двір до зустрічі з близькими. Я вже готовий зустрічати хлопців вдома після Перемоги!»

Усі знають про них із уроків історії. Тепер же партизани - це не люди минулого, це герої сьогодення. Під постійними обстрілами, переслідуваннями, в окупації вони не припиняють діяти, щоб надія на мирне майбутнє у вільній Україні жила в серцях людей.

Микола, фіттер, член ПРМТУ, із Херсону. Він віддав 18 років свого життя морю. Чи думав, що колись буде ховати прапори та влаштовувати акції протесту? Ні. Втім, життя вимагає іншого. Вимагає моряка стати захисником. Чи був готовий ризикувати, щоб допомогти іншим? Так, бо понад усе на світі Микола хоче зустріти близьких у рідному Херсоні після нашої Перемоги!


- З чого розпочався вас шлях як моряка?

- Після армії я влаштувався на роботу на суднобудівний завод. Там багато спілкувався з моряками. Коли на підприємстві розпочалась повна розруха, то вирішив, що треба вчитися насуднового зварювальника. Ось так потрапив у море. Я спочатку йшов на років 5, як і багато хто, просто заробити, але затягнуло на 18.


- Яким для вас було 24 лютого минулого року?

- Я живу неподалік від аеропорту в Чорнобаївці. Перші вибухи підняли нас із ліжка, а потім думки: де взяти гроші, паливо, медикаменти. Адже в нас мама інвалід після інсульту. Забезпечення сім'ї - перше завдання, яке я мав вирішити. Водночас, я не міг повірити: люди зібралися на Марс летіти, а тут війна. Сподівалися, що дипломатія і здоровий глузд переможуть. Усвідомлення того, що відбувається, прийшло швидко. Я їздив містом, розвідував обстановку і попрямував у бік Антонівки. Дорогою підібрав людей, чоловік 7. Серед них була контужена дитина. Це і був момент прийняття, усвідомлення. Я їх відвіз до лікарні. І після цього я помчав додому і наступні дня 3-4 ми не виходили. Дуже шумно було, вони ж кілька разів брали Антонівський міст. А потім до мене прийшов мій сусід, і ми вирішили, що потрібно починати групуватися, адже поодинці - не вижити.


- Коли ви об'єдналися у групи, чим займались?

У нас мама лежача і запас підгузків, звісно, був великий. 26 лютого вона нам скомандувала: «Забирайте все і везіть у лікарню». Так що, мама дала старт волонтерству. Уже на початку березня ми приєдналися до групи людей на машинах. У нас своя розвідка була по місту і за містом. А потім хтось почав купувати хліб, а ми його розвозили. Забивали мій «пиріжок» повністю і їздили містом. Коли ми зрозуміли, що ми в облозі, то чинити опір відкрито стало марно. Ми просто втрачали одне одного і все. Хлопці зникали зі зв'язку, і ми не знали, що сталося. У середині березня зателефонував знайомий і сказав, що знайшов польову кухню. Ми почали варити супи, каші. Тричі на тиждень годували людей приблизно 200 людей. Ось цим і привернули увагу ФСБ рф. Десь пів року у нас було прикриття: готували ми біля церкви. Втім через деякий час хлопці почали відмовлятися від спільної справи, бо увага від російських спецслужб ставала все більшою і більшою. Ми з дружиною почали готувати вдома. Не 200 людей годували, а - 30. Звісно, це мало, але хоч щось.


- Ви розуміли ризики, коли, незважаючи на увагу ФСБ, продовжували займатися партизанством?

- 25 серпня мого сусіда, з яким ми волонтерили, прийняло ФСБ. Приїхали до нього додому. І я зрозумів: я наступний. У мене була десь година. Я попередив усіх своїх, удома що встиг, те сховав. До мене з обшуком прийшло 4 людини. Вони одразу мене почали питати, а потім бити. «Де зброя?» і таке інше. Але в мене вдома нічого не було. Знайшли заготовки мої до наступної акції: фарбу жовто-блакитну. А потім почали просто чіплятися. У мене були порожні пляшки, вони вирішили, що це заготовки під коктейлів Молотова. Дружину, на щастя, не чіпали.


- Коли вас звільнили?

- 21 жовтня нас звільнили. Ми чули з розмов росіян, що йде активна евакуація, чули, що наші на підході. А 21-го просто відкрилися камери, і всі почали кричати, що швидко додому-додому. У мене там паспорт залишився. І коли нас вигнали, ми зрозуміли – наші близько. До останнього Херсон не вірив, що нас звільнили. Коли наші заїхали з прапорами, весь Херсон перемовлявся, чи точно це наші, раптом це провокація якась. А ось ввечері весь Херсон радів.


- Як взаємодіяли із ПРМТУ?

- Як я вже сказав, я втратив документи, коли мене тримали у в'язниці. Я не знаю, коли зможу повернутися до роботи в морі, тому мені та моїй родині дуже була потрібна матеріальна підтримка. Дякую Профспілці, що ви залишаєтесь поряд навіть у важкі для нас часи.


- Що зробите, коли настане Перемоги?

- Після Перемоги я буду плакати. Це перше, що зроблю, коли почую новину від Президента. А потім буду готувати двір до зустрічі з гостями. Адже багато хто поїхав, а я буду зустрічати хлопців вдома. Тож, швидше повертайтеся в рідний Херсон!

Більше новин з тегом #Моряки

«Ви можете досягти всього, чого захочете: жінки спроможні на все»

Катерина Гойман з дитинства мріяла про морські пригоди. Кожен вільний момент вона проводила біля Чорного моря, дивлячись на судна, що вирушали в подорожі. Так вона відчувала себе частинкою цього великого світу, де кожен день приносить нові враження та виклики. Таким чином, вона вирішила, що її майбутнє пов'язане саме з морем.

Криміналізація моряків: міжнародна проблема

Дізнайтеся більше про те, як Міжнародна федерація транспортників (ITF) бореться з несправедливим ставленням до моряків після інцидентів і підозр у злочинах на морі

Аналітика даних Інспекторату ITF у дії

Стаття-коментар Сета Пайєра, Керівника відділу даних та досліджень Міжнародної федерації транспортників

ПРМТУ звернулася до МЗС України за роз'ясненнями

Після оголошення МЗС України тимчасовогопризупинення з 23.04.2024 року вчинення консульських дій у закордонних дипломатичних установах за заявами громадян України чоловічої статі від 18 до 60 років (окрім дій, пов’язаних зоформленням посвідчень особи на повернення в Україну), ПРМТУ отримала численні запити від моряків, громадян України, які знаходяться за кордоном.

Дякуємо за звернення!